СВЕРБІТИ

(аж) ву́ха в’я́нуть (свербля́ть) у кого, рідше кому і без додатка. Кому-небудь неприємно, гидко чути, слухати що-небудь. Говорять увесь час (галичани-емігранти) по-російськи, але з таким “акцентом”, що.. “вуха в’януть” (Леся Українка); — Тоді вдова Бобренчиха озвалась: — Та вуха ж в’януть на таку олжу! Вона сама Грицькові нав’язалась (Л. Костенко); Марія тулиться до Богдана, немов хоче захиститися од тих пісень. Але ніхто не зважає, що в неї вуха в’януть (В. Большак); (Марфа:) Тут мені таке наплели на вас, таке наговорили, що аж вуха в’януть (О. Левада); Загинав (п’яний) такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха (Ю. Яновський). (аж) воло́сся в’я́не. — От сидить передо мною розумна людина, досвідчений інженер .. і раптом говорить таку нісенітницю, що аж волосся в’яне (М. Ю. Тарновський).

(аж) ру́ки свербля́ть / засвербі́ли. 1. зі сл. вда́рити. Дуже хочеться (вдарити, побити когось). Якщо, каже, руки сверблять битися — бий краще мене: я здоровий, витерплю (О. Гончар); Свербіли руки вдарити пихатого осавула, але треба було мовчати, хитрувати, шукати виходу (З. Тулуб); — Руки засвербіли скрутити голову тут пану Енгельгардту (Д. Косарик). 2. перев. до чого. Комусь дуже хочеться робити що-небудь, займатися чимось. Земля протряхла, заіржавілі плуги вже лежали на возах, а селянські руки свербіли до оранки (Ю. Збанацький); У хлібороба аж свербіли руки, тягнулись до коси. Замахнувся на весь захват, заспівала коса, і впали стебла рівним покосом (І. Цюпа); Треба ще буде кінця додати, бо воно колись, як свербіли руки, писалось (Панас Мирний). 3. до чого. Комусь дуже хочеться привласнити, загарбати що-небудь. Коваль звелів проорати по межах своєї землі глибокий рів і насипати високий вал, аби він на всі віки став

і за ву́хом не сверби́ть кому, у кого. Кому-небудь байдуже, однаково, нема діла до чогось; хтось не турбується ні про що. Мірошник спить та спить. Вода ж біжить… Хомі й за вухом не свербить (Л. Глібов); — Виходить, що цілісінька свиня зникла з свинарні серед білого дня, а нікому й за вухом не свербить (С. Добровольський); Стрункий, біло-рожевий юнак, якому й за вухом не свербіло від болісних роздумів батька, тим часом стояв з гребінцем у руці перед трюмо (І. Волошин). й не сверби́ть. — А отже громада каже, що буде жаліться — ще лукавіше додав писар.— Нехай! Мені те й не свербить (Б. Грінченко).

но́ги (п’я́ти) свербля́ть у кого, кому і без додатка. Кому-небудь дуже хочеться йти, тікати і т. ін. кудись чи від когось, чогось. — Давай утікати,— сказав Лучук Сивооку.— Давно вже сверблять мені ноги дати драла від цього кендюха (купця) (П. Загребельний); — Що ж, в кого сверблять п’яти, може йти й до біскупа, але я знаю, що з того нічого не буде (І. Франко).

почу́хатися (почу́хати), де (й) не сверби́ть, жарт. Пережити несподівану невдачу, прикрість, неприємність і т. ін. Почухався (чоловік), де й не свербить (М. Номис).

сверби́ть на кінці́ (на кі́нчику) язика́ кому, у кого. Кому-небудь дуже хочеться розповісти щось. По розпалених обличчях молдуван (молдаван) видко було, що якась цікава новина свербить їм на кінці язика (М. Коцюбинський).

язи́к сверби́ть / засвербі́в у кого, кому і без додатка. Хто-небудь має велике бажання розповісти, повідомити щось або поговорити про щось. — Та підожди! Не спіши,— зупинив його голова комнезаму.— Ще ж є промовці! Ось, може, Євген Панасович щось скаже. Та і в мене ще язик свербить (В. Речмедін); (Карпо:) Дідько вас, бабів, знає, який у вас язик: як засвербить, то кого ви тільки не опаскудите! (М. Кропивницький); — І тут знову засвербів язик Мотрі — не стерпіла: — Бабо, ви вже хоч себе на таке діло не виставляйте (М. Понеділок).