НАВІКИ

вуста́ зімкну́лися наві́ки у кого, чиї. Хто-небудь помер. Одного разу кволим голосом покликала (мати) дочку до себе, хотіла щось сказати, та так і не сказала. Вуста її зімкнулися навіки (Д. Ткач).

спочива́ти (спа́ти) / спочи́ти (засну́ти) наві́ки (ві́чним сном). 1. Бути похованим, лежати у могилі. Вічним сном спочивають там (на кладовищі) герої-гвардійці… (Остап Вишня); Він так мало просить. І цілком заслужив, щоб спати вічним сном під молодими дубами, які сам посадив у полі, — погодився Байрачний (І. Цюпа); Син його не повернувся з Балканських гір: навіки спочив .. у братській могилі аж у Болгарії (М. Стельмах). 2. тільки док. спочи́ти (засну́ти) наві́ки (ві́чним сном). Умерти. Поблагословив він сина й жінку, наказав не журитись, хороше поховати його, та й спочив навіки (Марко Вовчок); І знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть… Спочив хтось навіки по тяжкій праці (М. Коцюбинський); Він здригнувся, легенько зітхнув, Усміхнувсь і навіки заснув (П. Грабовський).

хай (неха́й) грім поб’є́ (уб’є́, приб’є́ і т. ін.). 1. зі сл. мене́. Уживається як заприсягання у правдивості своїх слів, щирості намірів, запевнення в чомусь. — Хай мене грім поб’є.., коли я їв чию часть (частину), окроме (крім) своєї! — клявся Попенко (Панас Мирний); — Хай мене грім поб’є, коли брешу… (І. Муратов); Хай мене грім уб’є, коли я знаю, в чім виражається їх “політика” (Леся Українка). хай грім се́ред чи́стого по́ля вда́рить. — Хай мене грім серед чистого поля вдарить, як я тобі зла зичу… (М. Зарудний). грім би вда́рив на цьо́му мі́сці. — Грім би мене вдарив на цьому місці, коли брешу… (В. Кучер). грім поби́й (бий). Що за славний рік новий! Отже, грім мене побий, Він сподобався мені, я складу йому пісні (В. Самійленко); — Я вже вас так буду шанувати, як нікого в світі, побий мене грім! (М. Стельмах); — Дідові куплю (мотоцикл),
цу́рка наві́ки кому, чому. Настане кінець кому-, чому-небудь. Тихо, з осторогою промовляють (селяни) один до одного: — Ну що? Га? — Та хто ж його знає… Кажуть, що тепер панам цурка навіки (І. Микитенко).