ЗАСВЕРБІТИ

(аж) ру́ки свербля́ть / засвербі́ли. 1. зі сл. вда́рити. Дуже хочеться (вдарити, побити когось). Якщо, каже, руки сверблять битися — бий краще мене: я здоровий, витерплю (О. Гончар); Свербіли руки вдарити пихатого осавула, але треба було мовчати, хитрувати, шукати виходу (З. Тулуб); — Руки засвербіли скрутити голову тут пану Енгельгардту (Д. Косарик). 2. перев. до чого. Комусь дуже хочеться робити що-небудь, займатися чимось. Земля протряхла, заіржавілі плуги вже лежали на возах, а селянські руки свербіли до оранки (Ю. Збанацький); У хлібороба аж свербіли руки, тягнулись до коси. Замахнувся на весь захват, заспівала коса, і впали стебла рівним покосом (І. Цюпа); Треба ще буде кінця додати, бо воно колись, як свербіли руки, писалось (Панас Мирний). 3. до чого. Комусь дуже хочеться привласнити, загарбати що-небудь. Коваль звелів проорати по межах своєї землі глибокий рів і насипати високий вал, аби він на всі віки став

язи́к сверби́ть / засвербі́в у кого, кому і без додатка. Хто-небудь має велике бажання розповісти, повідомити щось або поговорити про щось. — Та підожди! Не спіши,— зупинив його голова комнезаму.— Ще ж є промовці! Ось, може, Євген Панасович щось скаже. Та і в мене ще язик свербить (В. Речмедін); (Карпо:) Дідько вас, бабів, знає, який у вас язик: як засвербить, то кого ви тільки не опаскудите! (М. Кропивницький); — І тут знову засвербів язик Мотрі — не стерпіла: — Бабо, ви вже хоч себе на таке діло не виставляйте (М. Понеділок).