ВІЯТИ

ві́тер у голові́ (гра́є (ві́є, сви́ще, посви́стує і т. ін.)) у кого, чиїй. Хто-небудь легковажний, несерйозний. — Ти добре прочесала жевжиків,— озвалася Майя.— Влучно сказала — жевжики! Це такі, у кого в голові вітер віє! (А. Хижняк); Ні, такі діти не беруть близько до серця її турбот про рідне гніздо. Одне мале, а друге молоде, ще вітер посвистує в їхніх головах (М. Стельмах); // без додатка. Легковажний, несерйозний. А парубки тії — сказано, вітер в голові, молодії — вибрали десь музики і повели молодих по селу (Марко Вовчок); Так що же це він? Хизувався, як хлоп’як? А чи ще вітер у голові грає, і він просто вигадує? (В. Козаченко); — Ти ж у мене виріс під стелі, а в голові ще вітер віє (Ю. Збанацький). бага́то ві́тру (в голові́). Видно вухатого, що в його вітру багато (Укр.. присл..); — Вітру у тебе в голові багато,— казала Ганна Сильвестрівна (І. Сенченко). з вітерце́м у голові́. — Так

ві́тер у кише́нях (у кише́ні) свисти́ть (гуля́є, ві́є і т. ін.). 1. Нема грошей. З чим ждати? — вмішався кремезний парубок з засуканими по лікті рукавами. — Сухарі вийшли, махорки катма, вітер у кишенях гуде... (О. Гончар); — Але ж тато не схожий на того противного диякона. Хоч у кишені вітер гуляє, та почуває себе людиною (А. Хорунжий); Коли в кишені вітер віє, то не лізь у суд, Мусію (Укр.. присл..); Бо як в кишені вітер ходить, То треба спершу заробити (Укр. поети-романтики..). ві́тер по кише́нях гуля́є. А другий так собі, якийсь нетяга.. Вітер, видно, по кишенях гуляє (Г. Коцюба). у кише́ні ві́тер. (Копистка:) Бувало й нап’єшся отак та прителіпаєшся додому без розуму... Прокинешся вранці — у кишені вітер, у голові ковалі (М. Куліш). 2. у кого. Хто-небудь бідний, не має грошей. Навкруг Софрона мешкали такі ж бідолахи безкопійчані... У них в кишені теж вітер свистів (Н. Рибак). ві́тер

зві́дки (звідкі́ль, відкі́ль) ві́тер ві́є (дме). 1. В чому причина, від кого йде щось, чий вплив. — Корову я заберу, якщо вона так уже вам очі муляє. Але я бачу, звідки вітер віє (С. Добровольський); — Глашка зрозуміла, звідки дме вітер (З. Тулуб). звідкіля́ ві́тер. У порозі спинився (Запорожець), саркастично зажмурив око: — Знаю, звідкіля цей вітер... Певне, вже наговорили... Ну і к чорту — плакати не буду (С. Васильченко). 2. На що треба орієнтуватися в своїх діях, поведінці або від кого чи звідки слід чекати чого-небудь. — Попомнуть і вам (піщанам) боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите... Видно вже, відкіль вітер віє... (Панас Мирний); — Ананя люди знали то ґешефтярем, то слизькоязиким, бо язик і мозок його завжди безпомилково повертали туди, звідки віяв вітер (М. Стельмах). 3. зі сл. Марі́є. Усталена форма жартівливо-грайливого звертання. — Маріє, звідкіль вітер віє? — зачепив її

куди́ ві́тер ві́є (дме). 1. Що трапилося; в чому справа. Паляничка ще не добрав, куди воно вітер дме, тому вибирав тепер слова обережні, моргаючи своїми мавпячими очима (М. Чабанівський). 2. Будь-куди; куди завгодно. Тоді, хвиле, неси з милим, Куди вітер віє! (Т. Шевченко).