ВИШКІРИТИ

вишкіря́ти (шкі́рити, щи́рити) / ви́шкірити (ви́щирити) зу́би, зневажл. 1. до кого і без додатка. Сміятися. Враз дама дожовує, ковтає і премило вишкіряє золоті зуби до Юри (Ю. Смолич); — Ти чого, підмагачу, зуби шкіриш? — дивується дядько Микола (М. Стельмах); А Калістрат Пилипович пихкає цигаркою й усміхається... — І чого б я ото зуби шкірив? Он в газетах пишуть, що озимина підгуляла, що шкідник насувається.. А Калістрат Пилипович усміхається (Остап Вишня); А стиляга удавано здивувався: — Що, важний птах? Може, вихователь який? Тепер уже всі глянули на Миколу, вишкірили зуби, сміються (Ю. Збанацький); Військо! Лаврентій єхидно вишкірив зуби: яке то військо? Отара овець! (А. Хижняк); У Джантемира відлягло від серця: отже, можна спокійно сидіти на Орі до весни, і він із непідробною радістю вищирив свої рідкі жовті зуби (З. Тулуб). вибі́лювати зу́би. — Ти чого вибілюєш зуби? — здивувався батько. — Бо є що