__ПРО ОДНЕ ВНОРМОВАНЕ НЕПОРОЗУМІННЯ , ПРО ОДНЕ ВНОРМОВАНЕ НЕПОРОЗУМІННЯ , АКТИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ 2 , СИНІЮЧИЙ , ЗАХОДЯЧИЙ , ПРАЦЮЮЧИЙ 2 , ЗАМЕРЗАЮЧИЙ , ПЕРЕМАГАЮЧИЙ , СТОЯЧИЙ , ЛЕЖАЧИЙ , КИПУЧИЙ , ПАЛЮЧИЙ
Про одне внормоване непорозуміння
       Син хотів похвалитись добре виконаним домашнім завданням з української мови й дав мені свій зошит. «Цікаво, як мій хлопець удосконалює в школі знання рідної мови?» — подумав я, взявшись читати. Але перші самостійно складені речення змусили мене насторожитися: «Заходив швидко синіючий зимовий вечір. Заходяче сонце сховалося за горизонтом. Не працюючий в неділю тато згодився піти зі мною подивитись на замерзаючий Дніпро...» Насупившись, я припинив читання й сказав синові:
       — У тебе що не речення, то одна або дві помилки.
       — Як? Де? — здивувався хлопчина.
       — Та ось: синіючий, заходяче, працюючий, замерзаючий.
       — А як треба було написати?
       — Треба десь так: «Заходив, швидко синіючи, зимовий вечір. Призахідне сонце сховалося за обрієм. Тато, що не працює в неділю, згодився піти зі мною подивитись, як замерзає Дніпро».
       — Чому? — не міг зійти з дива син. — Це нам задано вправи на дієприкметники.
       — А тому, що в нашій мові є тільки пасивні дієприкметники — зроблений, сказаний, зігрітий, активних немає, й тому треба вдаватись до підрядного речення, дієприслівника або...
       — Кажете, тату, нема активних дієприкметників у нашій мові? — перебив мене син.
       — Нема, — повторив я.
       — Ви, тату, забули граматику! — посміхнувся син і урочисто підніс мені свій підручник: Кулик Б. М. Українська мова. Рад. школа. 1966 р. Син розгорнув підручник на 213-й сторінці й переможно сказав: «Читайте, тату: «Дієприкметники бувають активні й пасивні. Активними називають дієприкметники, що вказують на ознаки того предмета, який щось робить або робив. Наприклад: працюючий робітник (той, що працює), перемагаюча Українська Армія (та, що перемагає), замерзаючий ставок (той, що замерзає)...»
       Не бажаючи дискредитувати в очах сина-учня його підручник, я ніяково став гортати його й натрапив на 215-й сторінці на петитом друковану рятівну, чи рятуючу, за наведеним вище правилом, примітку й прочитав синові: «Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами -ач-, -яч- в сучасній українській мові вживаються рідко. Форми типу стояча вода, лежачий камінь з наголошеними суфіксами -ач-, -яч- так само, як форми типу кипучий водоспад, палючий вітер, втративши значення часу й виду та здатність керувати іменником, набули прикметникових ознак (вказують постійну ознаку предмета)».
       — Так це примітка! — заперечив син. — Головне — правило.
       Трохи замислившись, хлопець спитав мене:
       — А яку б, тату, Ви поставили мені оцінку за мою працю?
       — Розуміється, двійку, — відповів я.
       — А от побачите — принесу п’ятірку!
       І таки справді — другого дня приніс п’ятірку...
       Але мене вона не тішила. Не тішила, як і ті неоковирні слова в статтях і оповіданнях на зразок «недремлюче око» замість — «недремне око», «стрибаючий хлопчик», «плачуча мати» та інші потворні словесні покручі, над якими пріють редактори по редакціях і видавництвах, намагаючись надати тексту нормального українського вигляду. Бідолахи! Вони виконують сизіфову роботу, бо правило підручника про активні дієприкметники підкидає й підкидатиме їм усе нове й нове мовне каміння...
       Але відкіля взяли укладачі підручника це правило? Адже його раніш не було. Відомий ще до революції великий знавець української мови П. Житецький колись висловився так: «Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові!» («О переводах Евангелия на малорусский язык»). Але, може, після революції, яка знесла геть усякі заборони й утиски над українським словом, наша мова так розвинулася, що витворила активні дієприкметники? Так ні! Усі відомі українські граматики радянських часів — О. Синявського, П. Гладкого, П. Горецького й І. Шалі, Г. Сабалдиря й М. Грунського — твердили те саме, що й П. Житецький: активних дієприкметників на -чий, -ший, а також пасивних дієприкметників на -мий (відповідно до російських читаемый, получаемый) нема в українській мові. Книжка О. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови», що була в 20-30 роках настільним посібником для працівників культурного фронту на
       Безперечно, й укладачі підручника «Українська мова» знають це дуже добре — недарма в своїй примітці вони делікатно пишуть: «Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами -ач-, -яч- в сучасній українській мові вживаються рідко», — ніби активні дієприкметники минулого часу (відповідно до російських читавший, получавший) уживаються часто чи активні дієприкметники теперішнього часу тільки нещодавно стали вживатись рідко. Адже відомо, що то в старослов’янській мові вони були поширені, але пізніше — в українській мові — активні дієприкметники поступились перед часто вживаними дієприслівниками, наприклад: «Прошу тебе, не зморозь мене, не так же мене, як мужа мого, з походу йдучи (идущего), коня ведучи (ведущего), коня ведучи і зброю несучи (несущего)». Чи не ближче буде до істини сказати: активні дієприкметники теперішнього й минулого часу не
       Чом би нашим укладачам підручника української мови, надто тепер, коли мають видавати новий, не перебазуватись на наукові позиції бодай щодо активних дієприкметників і зняти явне непорозуміння з ними, що пантеличить учнів?
       Деякі з наших лінгвістів, неохочі до всяких поправок, можуть заперечити: «Хай воно й негаразд, але так звикли вже, тому й не слід змінювати». Але спитати б: хто звик? Звикли були не так давно кербуди писати безглузде «Добро пожалувати!», але досить було прилюдно пояснити це анекдотичне непорозуміння, як усі стали писати правильно: «Ласкаво (чи гостинно) просимо!» Слушно писав про це знавець української мови письменник О. Кундзич у своїй книжці «Слово і образ»: «Річ не в тому, що звик до даного слова даний кандидат філологічних наук, а в тому, чи звик народ». А народ не звик казати: «Де тут сіюча пшеницю бригада?» — або: «Рахівник, виписуючий квитанції, пішов додому», — а каже: «Де тут бригада, що сіє пшеницю?»; «Рахівник, що виписує квитанції, пішов додому», — дарма що підручник «Українська мова» хоче привчити наших учнів до вживання активних дієприкметників сіючий, виписую
       Не звикають до цього й наші найкращі сучасні письменники О. Гончар, А. Головко, М. Стельмах та інші, що ніяк не хочуть утрапити під неправильне правило названого підручника й усяко оминають активні дієприкметникові форми, користуючись натомість пасивними дієприкметниками, підрядними реченнями чи віддієслівними прикметниками. Ось, наприклад, уривок із повісті «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха:
       «А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям...
       І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов’ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки».
       Можна собі уявити, скільки активних дієприкметників було б у російському перекладі цього уривка: не затвердевшего, ставшей, потемневшее, притаившийся, а тим часом у Стельмаховому оригіналі жодного. Чому? А тому, що М. Стельмах добре відчуває, як фальшиво зазвучав би його текст, коли б він узявся писати його, додержуючись правила з підручника «Українська мова».
       Звісно, користування описовою конструкцією з підрядним реченням («що сіє пшеницю», «що виписує квитанції») часом ускладнює фразу, надто в поезії, але є чимало й інших способів передати думку, висловлену по-російському активним дієприкметником: тут до послуг і дієприслівник, і пасивна форма дієприкметника, й віддієслівний прикметник, і, нарешті, саме дієслово. Такий арсенал способів удосталь компенсує українській мові брак у ній форми активного дієприкметника. Наприклад, ось фраза з активним дієприкметником виступаючий. «Під час обговорення доповіді всі виступаючі товариші зазначали актуальність поставленого питання». Нема конечної потреби заміняти дієприкметник підрядним реченням «що виступали», можна цю саму думку передати й дієприслівником: «Під час обговорення доповіді всі товариші, виступаючи, зазначали актуальність поставленого питання».
       Отже, невластивість активних дієприкметників українській мові — це не вада її, що спонукає запозичати граматичні форми з інших мов, а її особливість. Та особливість, що поряд з іншими аналогічними відрізняє її від близьких і далеких мов. Чи є якась потреба нівелювати ці особливості? Нема ніякої, бо далеко не все, притаманне одній мові, можна легко перенести й прищепити іншій, не завдаючи при цьому шкоди її живому організму. А які практичні наслідки дає штучне запровадження в нашу мову активних дієприкметників, яскраво видно з тих прикладів, що їх наведено на початку цієї статті. Правила підручника мають нормувати й удосконалювати мелодійне звучання нашої мови, а не знижувати його. На це треба неодмінно зважати, складаючи новий підручник української мови.