НАНОСИТИ Й ЗАВДАВАТИ , НАНОСИТИ , ЗАВДАВАТИ
Наносити й завдавати
       «Тут діагноз може бути один: байдужість. Та сама, якої, на жаль, не позбулись деякі керівники і яка наносить непоправної шкоди людським почуттям, емоціям», — пише одна газета, збиваючи з пантелику читача, котрий знає, що «нанести шкоду» можна тільки, скажімо, нанісши грязюки чи снігу до хати, а коли, приміром, курка нанесе яйця, то тут, окрім користі, ніякої шкоди нема. Але за газетою виходить, що можна наносити ще й інші прикрощі, наприклад, сором, бо через кілька номерів читаємо: «Скромність чесної трудівниці взяла гору над нанесеною образою».
       Шкода, що ніхто не наніс до редакції цієї газети творів наших класиків і відомих сучасних українських письменників, бо тоді там прочитали б: «Соломи в сіни наносила» (Т. Шевченко); «Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує, жалує» (Панас Мирний); «Нанесло снігу гори» (Натан Рибак).
       Мабуть, тоді дізнались би в редакції, що такі поняття, як шкоду, образу, смуток, жаль тощо, не наносять, а — завдають: «Щоб більше жаху їй завдать, і щоб усяк боявся так робити, — у річці вражу щуку утопити» (Л. Глібов); «Не завдавай ти мені сорому при чужих людях» (І. Нечуй-Левицький).
       Якщо в редакції не подобалося чомусь дієслово завдати, можуть скористуватися в такім же значенні словом учинити («Так-то вже напустилась, наче вона яку велику шкоду вчинила — свою рідну дитину пожалувала». — Марко Вовчок). Тоді напевне зрозуміють, що й у наведених на початку помилкових фразах треба було написати: «завдає непоправної шкоди», «над учиненою їй образою».