КРОКУВАТИ 2 , ПРОСТУВАТИ , ІТИ , РУШАТИ , ПОДАВАТИСЯ , ПОДАТИСЯ , ПРЯМУВАТИ , МАРШУВАТИ , СТУПАТИ , ПОЗАЯК 1 , БО 1 , ЧЕРЕЗ ТЕ ЩО , ТОМУ ЩО , КРОКОМ РУШ , ШАГОМ МАРШ
Крокувати, простувати, іти...
       Останнім часом у періодичних і неперіодичних виданнях дуже поширилось нове дієслово крокувати. Крокують по сторінках художніх творів люди («Через годину Пархоменко крокував з своєю командою по вулицях міста»), крокує по сторінках журналів весна («Цього року по ланах крокує рання весна»), крокує по шпальтах газет навіть Першотравень («Києвом крокує Першотравень»). Від цього слова молоді письменники творять похідні дієслова: прикрокувати, закрокувати («Спинив бричку, скочив на землю і швидко закрокував сюди»).
       Цих дієслів не знала українська класична література, як і фольклор, легко обходячись давніми словами: простувати («Явдоха і Галя ведуть під руки Петра, за ними простує Гринько». — Панас Мирний), рушати («Всі рушили за ватажком Андрієм Корчакою». — І. Нечуй-Левицький), іти («Йде весна запашна, перлами, квітами закосичена». — П. Тичина), подаватися, податися («Теофіл мовчки встає і подається геть». — Леся Українка), прямувати («Товариство на Січ прямувало». — Т. Шевченко), маршувати (Українсько-російський словник АН УРСР; Словник Б. Грінченка), ступати («Не знаю, чи вітер травицю торкає, чи постать кохана край мене ступає». — Олена Пчілка).
       Як бачимо, в українській мові є досить слів, щоб не виникала потреба створювати неологізм; чи не природніше звучали б наведені вище фрази, якби замість цього крокувати, що так причарувало письменників і журналістів, поставити давні слова: «Через годину Пархоменко маршував зі своєю командою по місту»; «Цього року по ланах ступає (іде) рання весна»; «Києвом простує Першотравень»?
       Мірилом потрібності й життєвості неологізму є народ і його мова: потрібне й доречне народ швидко сприймає й засвоює з книжок і преси, непотрібне, як ось, приміром, слово позаяк, що намагалося колись витиснути з ужитку давні слова бо, через те що, тому що, — відкидає. Такою є й доля цього штучного, непотрібного крокувати: хоч воно й увійшло разом зі словом позаяк до наших академічних словників, та народ не сприйняв його, бо щось так і не чути, щоб десь на Україні казали: «Голова колгоспу крокує до правління, а бригадир закрокував до своєї бригади», — а кажуть і, очевидно, далі казатимуть: «Голова колгоспу йде до правління, а бригадир подався (пішов) до своєї бригади».
       Треба пам’ятати, що іменник крок, який лежить в основі дієслова крокувати, означає українською мовою «відстань між ногами, що рухаються», а не «рух», як у російській мові шаг. На позначення руху є інші українські слова: хід, хода («Шкода ходу до поганого роду». — Прислів’я; «Впоперек дороги тихою ходою повз мене йшов старий дідок». — Я. Щоголів; «Замовк Ярема, зажурився, поїхав ходою». — Т. Шевченко; наддавати ходу або ходи. — Українсько-російський словник АН УРСР; «Забрехали на подвір’ї собаки, почувши ходу людини». — М. Стельмах); ступа («На тому березі почулася кінська ступа». — М. Коцюбинський; «Проти вітру повільною ступою ішли коні». — С Чорнобривець).
       Отже, треба не допускати штучних висловів типу «ішов тихим кроком», «прискорив кроки» тощо.
       Хибно створеною була й військова команда кроком руш відповідно до російської шагом марш. Українським відповідником до російських слів шаг, поступь є хід: «Екзекутор перейшов скорим ходом по хаті і стукнув палицею в один, другий і третій кут» (М. Черемшина). Отже, й у військовій команді треба замість слова крок поставити хід: ходом руш, як це й зробили згодом чи не самі творці цієї команди.