ДАВАЛЬНИЙ ВІДМІНОК 2 , КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК , -ОВІ , -ЕВІ , -ЄВІ , -У , -Ю , -ИН , -ІН , -ЇН
Давальний і кличний відмінки
       Як відомо, іменники чоловічого роду другої відміни мають у давальному відмінку однини закінчення -ові після основи на твердий приголосний та -еві, -єві — після основ на м’який або шиплячий приголосний: «Та й не дала тому козакові ні щастя, ні долі» (народна пісня); «Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалася Галя» (І. Нечуй-Левицький); «У бою Андрієві так любо відчувати другове плече» (В. Сосюра).
       Є ще й паралельне закінчення давального відмінка -у, -ю, яким слід користуватись тоді, коли поряд стоять у цьому відмінку два іменники чоловічого роду, з яких один уже має закінчення -ові, -еві або -єві: «Передай листа товаришеві Бондаренку» (з живих уст).
       Субстантивовані прикметники-прізвища, що мають суфікси -ов, -ев, -єв, -ів, -їв, у давальному відмінку однини закінчуються тільки на -у: Петров — Петрову, Щоголев — Щоголеву, Андрухів — Андрухову, прізвища з суфіксами -ин, -ін, -їн закінчуються на -у, а також на -ові: Завалишин — Завалишину і Завалишинові, Серпилін — Серпиліну і Серпилінові, Захар’їн — Захар’їну і Захар’їнові.
       Наявність паралельних закінчень у давальному відмінку однини призводить інколи до надуживання закінченнями -у, -ю, замість основних -ові, -еві, -єві. «Андрію Олексійовичу здавалося, що він і на цей раз не помиляється», — читаємо в одному сучасному оповіданні, де автор не взяв до уваги, що він поставив ім’я та по батькові не в давальному відмінку — Андрієві Олексійовичу, — а в кличному, який бачимо, читаючи далі оповідання: «Андрію Олексійовичу, спиніться!»
       Не слід забувати, що в українській мові є характерний кличний відмінок однини жіночого роду (нива — ниво, Марія — Маріє) й чоловічого (дуб — дубе, піонер — піонере, батько — батьку, Григорій — Григорію).
       Українська класика, фольклор і живе народне мовлення пильно додержуються форм кличного відмінка: «Іди, Петре, до тієї, котру щиро любиш» (І. Котляревський); «Козаче, соколе, візьми ж мене з собою на Вкраїну далеку» (народна пісня). Із цього можна зробити висновок, що й нам не слід уникати без усяких на те підстав цієї особливості нашої мови.