Розумовський Кирило Григорович
(1728— 1803), останній гетьман Лівобережної України (1750-1764), Президент Петербурзької АН (1746-1798)  
Народився в селі Лемеші Козелецької сотні Чернігівського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743—1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе. У червні 1744 року разом із старшим братом був удостоєний графського титулу. Після повернення з-за кордону 1745 року одержав чин дійсного камергера. Маючи гарну зовнішність, чудову освіту та приємні манери, швидко завойовує високий авторитет у царському дворі. 1746 року одружується з родичкою цариці Катериною Наришкіною. У 1746 році 18-річного Розумовського призначено президентом Петербурзької Академії наук. Йдучи назустріч проханням Олексія Розумовського та української старшини, Єлизавета Петрівна відновила гетьманство, скасоване після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року, і на Глухівській раді в лютому 1750 року за вказівкою цариці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського. Під час гетьманства Розумовський здійснював заходи на зміцнення автономного державного устрою України, станових прав і привілеїв української козацької старшини. 1752 року гетьман домігся царського указу про заборону холопства. Розбудував свою резиденцію в Глухові та Батурині. Без царського дозволу почав роздавати старшині землі, пізніше без погодження з Петербургом призначав полковників. Водночас під тиском царського уряду 1760 року видав універсал, за яким переходи селян дозволялися лише тоді, коли все їхнє майно залишалося на користь поміщика. 1760 року Розумовський відвідав усі полки Гетьманщини й вирішив провести ряд реформ для зміцнення системи управління гетьманської влади. Він здійснив судову реформу й запровадив земські, підкоморські й гродські суди, які регламентували життя окремих станів. Наприкінці 1761 року, після смерті Єлизавети Петрівни, намагався наблизитися до нового імператора — Петра III, але невдало. У червні 1762 року бере участь у двірцевому перевороті. Керований Розумовським Ізмайловський гвардійський полк відіграв вирішальну роль у скиненні з престолу Петра III і проголошенні імператрицею Катерини, за що йому було надано звання сенатора й генерал-ад’ютанта імператриці. З 1763 року, після незгод з новим фаворитом цариці, графом Орловим, Розумовський переїжджає в Україну. Виношує плани про спадкове гетьманство, що разом з іншими заходами Розумовського мало на меті зберегти державно-політичну автономію України в складі Росії. Розумовський розробляє спеціальні пункти щодо цього і пише на ім’я Катерини II чолобитну. Катерина II, викликавши Розумовського до Петербурга, змусила його подати прохання про звільнення від гетьманства, що було затверджено указом від 10 листопада і сенатським указом від 17 листопада 1764 року, за якими скасовувалося гетьманське правління й створювалася Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. Запорозька Січ підпорядковувалася владі колегії. Колишньому гетьманові заборонено перебувати в Україні, і Розумовський від’їжджає за кордон, склавши перед цим функції президента Академії наук. Лише після 11-річної перерви йому дозволили з’явитися в Україні. З 1794 року він постійно живе в Батурині, де присвятив себе будівництву церков та палаців у своїх маєтках — Батурині, Баклані, Почепі, Яготині. 1803 року К.Г.Розумовський помер на 75-му році життя. Похований у батуринській Воскресенській церкві.
 
У 1734 році царський уряд, скориставшись смертю гетьмана Данила Апостола, у черговий раз заборонив вибори гетьмана, і для управління Лівобережною Україною було запроваджено тимчасове Малоросійське правління, яке згодом було перетворено на Правління гетьманського уряду. До його складу входили: царський резидент князь Олексій Шаховський (до 1738 року фактичний голова Правління) з двома російськими урядовцями та генеральний обозний Яків Лизогуб з двома українськими старшинами. Правління гетьманського уряду ще більше обмежило автономію Лівобережної України. Вирішальним поштовхом до прийняття Єлизаветою рішення про відновлення в Україні гетьманства, яке вже давно визрівало на домагання Олексія Розумовського й впливових у Петербурзі полковників Гудовича, Ханенка та Лизогуба, стало ускладнення міжнародного становища Росії в час, коли на заході назрівала війна з Пруссією, а на півдні — з Туреччиною. Тому 22 лютого 1750 року в Глухові, у присутності великого зібрання глухівців, представників усіх десятьох козацьких полків, старшин, духівництва та російського посланця графа Гендрікова, Кирила Розумовського було обрано гетьманом. Під час Ради сам Розумовський був у Петербурзі. У своїй присязі, даній Єлизаветі Петрівні у двірській церкві, він зобов’язувався бути «вірним, добрим і слухняним рабом і підданцем і народ малоросійський до вірності і послуху приводити». Але натомість він, як і його оточення з-поміж найпередовішої української старшини, яка свято зберігала пам’ять про часи Хмельницького, Мазепи, використав відновлення гетьманства як можливість відродження й зміцнення української державності. Хоч Розумовський був найбільшим землевласником в Україні і одним з найбагатших власників у Росії, він, на відміну від багатьох його попередників та сучасників, почав дбати й про своє оточення, зміцнювати зв’язки, зокрема й родинні, між впливовими українськими старшинами. Прагнучи зміцнити гетьманську владу, він через шлюби своїх дітей поріднився з Журавками, Кочубеями, Апостолами, Галаганами, Валькевичами, Дараганами. Гетьман без дозволу царського уряду роздає старшині у володіння вільні маєтності, сотенні містечка й села. Ще з часів Петра I полковники в Україні призначалися лише за погодженням з царським урядом. Гетьман Розумовський, використовуючи своє становище при царському дворі, почав сам призначати своїх прихильників на ці посади. Під впливом гетьмана з’явився царський указ від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на українське населення стану холопства, а тих, хто переступав цей указ, оголошено було злочинцями й ослушниками. Без дозволу гетьмана заборонялося чинити арешти українців, окрім карних злочинців. Для підтримання встановлених правил та з метою запобігти порушенням указу Розумовський запровадив при своєму дворі особливу канцелярію для приймання листів, скарг, прохань і документів від населення, що було якісно важливим кроком у запобіганні зловживань старшин та царської адміністрації й сприяло зміцненню автократичної влади гетьмана. Крім того, Розумовський вів доволі самостійну економічну політику, сам встановлював митні збори й не посилав звіту в Петербург. Він навіть почав реформувати армію, вводити однострій — голубі мундири — у полки. Таке очевидне порушення даної Розумовським присяги спричинило те, що вже у березні 1754 року імператриця спеціальним указом заборонила гетьману призначати полковників, залишивши йому право відбирати кандидатури з-поміж старшини. Його зобов’язували надсилати докладні звіти стосовно всіх прибутків та видатків. Того ж 1754 року було ліквідовано всі діючі в Україні внутрішні митні збори. 1756 року, щоб остаточно підірвати автономічні прагнення гетьмана, українські справи було перенесено з Колегії іноземних справ до Сенату, а 1761 року від Гетьманщини було відокремлено Київ, який підпорядковувався Сенату. Така була відповідь царського уряду на прагнення Кирила Розумовського зміцнити автономію України. Репресивні заходи були прискорені провокативною анонімною «Запиской о Малой России», в якій автор намагався довести існування в Україні сепаратистських віянь і обгрунтовував необхідність радикальних змін у її управлінні. Попри все це Розумовський, що мав при дворі могутніх покровителів і підтримував зв’язки з найвищими сановниками Росії, все-таки намагався й далі зміцнювати місцеві та центральні органи управління в Україні. Насамперед він реформував судочинство й встановив на території кожного полку станові шляхетські суди: по два земські, два підкоморські й по одному гродському. Лівобережна Україна поділялася на 20 повітів, у яких діяли ці судові установи. Щоб піднести роль Генерального суду, вищої судової інстанції Лівобережної України, гетьман запровадив два Генеральні суди, які обиралися разом з десятьма депутатами з числа полкової старшини від кожного полку. Розумовський скасував судові функції Генеральної канцелярії, зробивши Генеральний суд найвищою судовою інстанцією. Розуміючи велику шкоду для держави винокуріння, Розумовський своїм універсалом від 6 липня 1761 року заборонив зловживання винокурінням на шкоду здоров’ю суспільства. Заборонялося мати в Гетьманщині гуральні й шинки російських поміщиків та вихідців з інших країн. На полковників і сотників покладався обов’язок стежити за суворим дотриманням вимог універсалу. Розумовський скасував Правління гетьманського уряду, зменшив роль загальновійськової козацької ради й зміцнив старшинську раду, Генеральну військову канцелярію та Генеральний військовий суд. Таким чином, за час правління Розумовського в Лівобережній Україні було створено централізований адміністративно-державний апарат управління, який опирався на значні збройні сили — козацьке військо та Запорозьку Січ. Загальна кількість усіх старшин у часи гетьманства Розумовського становила близько 750 осіб та ще понад 500 військових, значкових товаришів, які становили резерв для поповнення адміністрації. Крім того, з ініціативи Розумовського було розроблено проект батуринського університету, в якому передбачалося заснувати дев’ять кафедр з найголовніших наук. Ініціації гетьмана у створенні державності в складі Російської імперії доповнювалися намаганням запровадити спадкове гетьманство. Встановивши його, Розумовський міг закріпити започатковане ним відновлення державно-політичної автономії України, чого не могла дозволити Катерина II, яка остаточно скасувала гетьманський устрій, а самого гетьмана Розумовського усунула від державних справ у Російській імперії. Попри те, що Розумовський не був продовжувачем бойової слави своїх попередників-гетьманів, він усе-таки завдяки своїй цілеспрямованій державницькій діяльності й прагненню зберегти автономію України залишився в пам’яті нащадків як один з мудрих і освічених зверхників, а його час увійшов в історію як «золота осінь» автономії України.