Козловський Іван Семенович
(1900—1993), співак (тенор)  
Народився у селі Мар’янівці, тепер Київської області. Навчався у 1917—1919 рр. у Київському музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка (в О.Муравйової). У 1919—1923 рр. служив у Червоній армії та брав участь у виставах Полтавського пересувного музично-драматичного театру (виконав, зокрема, партію Фауста в однойменній опері Гуно). У 1923 р. — соліст Харківського, у 1925 р. — Свердловського оперних театрів, згодом (1926-1954 рр.) — Великого театру у Москві. І.С.Козловський — видатний представник вітчизняної вокальної школи. Володів голосом ніжного тембру, широкого діапазону. Його виконанню були притаманні емоційність, легкість і теплота звучання, майстерність сценічного перевтілення. Партії: Левко, Петро («Утоплена», «Наталка Полтавка» М.Лисенка), Андрій («Катерина» М.Аркаса), Юродивий («Борис Годунов» М.Мусоргського), Ленський («Євгеній Онєгін» П.Чай-ковського), Лоенгрін («Лоенгрін» Р.Вагнера), Принц («Любов до трьох апельсинів» С.Прокоф’єва) та ін. Поставив низку опер. Засновник і художній керівник концертного Ансамблю опери (1938-1941, Москва). Непересічний знавець української музики, активний її пропагандист, відомий виконавець українських народних пісень. У 1995 р. засновано благодійний фонд «Прем’єра» його імені. Лауреат Державної премії СРСР 1941, 1949 рр. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка 1990 р.
 
Народився і виховувався майбутній славетний співак у селянській родині. Від батька і матері успадкував шанобливе ставлення і любов до музики, співу. Ще змалку залюбки співав у родині, а згодом — у шкільному хорі. Очевидно, на виховання майбутнього співака вплинула й напівлегендарна зустріч з М.В.Лисенком. Згодом було навчання у Музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка у Києві по класу співів. Вимогливим педагогом Козловського у ті роки (1917—1919) була Олена Олександрівна Муравйова. Після закінчення інституту він, відмовившись від пропозиції вступити до трупи Музичного театру, добровольцем пішов до Червоної армії і був направлений до Полтави, в інженерні війська. Військова служба не завадила реалізації творчих устремлінь Козловського, і, коли в Полтаві організувалася опера, почав співати у ній. Виступи молодого співака були настільки вдалими і професійними, що по завершенні служби Козловський мав уже запрошення від дирекції Харківської опери. З 1923 р. Іван Семенович співав у Харківській опері. Саме тут він познайомився і зблизився з такими відомими діячами культури, як режисери Микола Миколайович Боголюбов та Олександр Якович Альтшулер, артисти Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут та Михайло Іванович Сабінін. Молодому співакові довелося брати участь у спектаклі «Наталка Полтавка» Харківського народного театру, в якому роль Виборного виконував сам Панас Карпович Саксаганський. Козловський у цьому спектаклі грав Петра. В іншій виставі цього творчого колективу — «Запорожець за Дунаєм» — Саксаганський виконував роль Карася, а Козловський — Андрія. Згодом Панас Карпович подарував Івану Семеновичу фотографію з написом: «Західна культура значима, цікава, але прославляйте слов’янську нашу культуру, глибоку за думкою, виразну за формою». Працюючи над ролями, молодий актор від спектаклю до спектаклю зростав і вдосконалювався, прагнучи досягнути глибокої виразності рухів, уважно працював над зовнішнім виглядом героя, вчився мінімізувати застосування гриму. Спільно з художником він ретельно продумував усі свої костюми, котрі назагал виготовлялися із парусини. Тогочасні театри мали у власному розпорядженні вкрай обмежені кошти, й потрібно було вигадувати, чим би прикрасити одяг персонажів (особливо знатних осіб), аби він не виглядав злиденним, а відтак актор — не «випадав» з образу. У Харкові довго працювати не довелося. Директор тамтешньої опери Борис Аркадійович Арканов був призначений до Свердловська. У цьому великому промисловому й культурному центрі Уралу потрібно було зміцнити трупу оперного театру, й Козловський не міг відмовити Арканову у проханні допомогти у цій нелегкій справі. І навіть тоді, коли йому запропонували дебют у будь-якій опері, що ставилася на сцені Ленінградського театру опери та балету (колишньої Маріїнки), молодий співак ввічливо відмовився, подякувавши за запрошення та повідомивши, що «зв’язаний моральним зобов’язанням з Аркановим, який свого часу надав мені можливість стати солістом Харківської опери». Перший сезон у Свердловській опері був для Івана Семеновича Козловського напрочуд насиченим. Молодому співакові доводилося виступати у всьому провідному теноровому репертуарі: ліричному, меццо-характерному й навіть лірико-драматичному. Невдовзі Козловський полонив серця слухачів. Усі спектаклі за його участю відбувалися з аншлагом. Місцева газета «Уральский рабочий» постійно вміщувала захоплені відгуки на його виступи... «Козловський — Хозе правильно, з великим смаком і почуттям розвиває свою роль від початку й до кінця. Він володіє красивим, чистим голосом і чудовою сценічною зовнішністю...» Про його виступ у «Золотому півнику» йшлося: «Що стосується виконавців, то слід сказати, що найбільш цілісний образ був створений... Козловським». Короткочасна робота у Полтаві, Харкові й Свердловську дала Козловському, за його власним свідчен-ням, надзвичайно багато і в творчому, і в життєвому плані. Саме там, відчувши увесь тягар особистої відповідальності, він став професійним актором-співаком, який вже не боявся зіткнутися з будь-якими несподіванками у майбутній роботі на столичній сцені тодішнього Радянського Союзу. «Периферійні театри, — говорив митець, — пробуджують творчість, дають більший простір, навіть спонукають до дерзання, що і в творчому відношенні дуже корисно, й окуповується у майбутньому у самому позитивному розумінні… Щоправда, існує небезпека захльостування пересічністю... Мене ця доля обминула тому, що на моєму шляху трапилися люди, котрі не знижували, а піднімали смаки, виховували прагнення розвивати професіоналізм, висувати до себе та інших все більші й більші вимоги. Я завжди із вдячністю згадую Полтаву, Харків, Свердловськ». Восени 1925 р. на афішах філії Великого театру СРСР у Москві вперше було надруковане ім’я Івана Семеновича Козловського. Відтоді майже сорок років життя Майстра нероздільно пов’язано з Великим театром. За ці десятиріччя артист зіграв величезну кількість ролей, виконав сотні партій. Вихований у кращих традиціях української і російської пісенно-оперної класики, він ще у зеніті власної кар’єри став живим класиком, зразком для наслідування. Взірцем неперевершеного органічного поєднання таланту актора і співака, безперечно, є партiя Юродивого в опері «Борис Годунов» М.П.Мусоргського. За блискуче виконання цієї партії його увінчано званням лауреата Державної премії СРСР. Попри свою цілком заслужену популярність, світову славу, численні нагороди і престижні відзнаки, Іван Семенович Козловський завжди і всюди залишався людиною, і не лише людиною-космополітом, яка, досягши певних рубежів і становища, могла спокійно і цілком комфортно почуватися у «загальноросійському («загальносоюзному») морі», забувши свою вужчу Батьківщину — Україну, і сповідувати популярну тоді ідеологію, «радянської людини». Проте співак усе своє життя був і залишався свідомим українцем, а це в часи радянського тоталітарного (авторитарного) минулого ставало актом громадянської мужності. І була це не лише любов — туга за краєм свого дитинства, батькiв-ською хатою, дорогими краєвидами, рідними, але далекими обличчями. Іван Семенович був і залишався усе життя непересічним знавцем, невтомним популяризатором і славетним виконавцем українського пісенного репертуару. Любов ця була дієвою і в тому відношенні, що співак свідомо сповідував відоме апокрифічне гасло апокрифічного (зрозуміло, в умовах радянської дійсності) вітчизняного патріота-мецената Є.Х.Чикаленка: «Любити Україну треба не лише до глибини душі, але й до глибини кишені». Будучи людиною (за радянськими стандартами) доволі заможною, І.С.Козловський ніколи не забував і завжди підтримував своїх земляків, а в його рідній Мар’янівці на Київщині коштом славетного співака постала спеціалізована музична школа. Благородну справу, якій Іван Семенович віддавав чимало сил та енергії, а також власних коштів, продовжує по смерті співака благодійний фонд «Прем’єра», створений у 1995 р., що носить його ім’я.