Володимир Святославич
(після хрещення Василій), (?-1015), святий, рівноапостальний; великий князь Київський (з 980)  
Святий благовірний, рівноапостольний князь Володимир був сином князя Святослава і невільниці Малуші, внуком блаженної княгині Ольги. Після смерті Святослава землі Київської держави з новою силою охопило полум’я братовбивчих війн. Криваві міжусобиці роздирали простори краю. Невдовзі почалася війна і між синами Святослава. Кожен з них хотів заволодіти якомога більшими територіями, загарбати якомога більше багатств. Київський князь Ярополк виступив війною проти древлянського Олега і в битві під Овручем завдав йому нищівної поразки. Відступаючи, Олегове військо скупчилося на мосту і створило страшенну тисняву і паніку. З мосту у рів було скинуто і князя Олега, де його придушили люди та коні, що падали на нього. Так древлянська земля потрапила під владу Ярополка. Рятуючись від зазіхань брата, Володимир залишає Новгород у пошуках допомоги за морем, у варягів. Невдовзі за допомогою чужинецьких полків Володимир повертає загарбані Ярополком землі. Але цього йому стає замало. Готуючись до подальших баталій, Володимир переміг полоцького князя Рогволда, який підтримував Ярополка. У Рогволда була донька, красуня Рогніда. Свого часу до неї сваталися і Ярополк, і Володимир. Рогніда не захотіла брати шлюб з Володимиром, бо він — син рабині. Ці слова дуже образили князя, і він вирішив будь-яким чином добитися свого. Підкоривши полоцькі землі й убивши Рогволда, Володимир змусив Рогніду стати своєю дружиною. За всі біди й нещастя, що випали на жіночу долю, за сльози, які вона пролила, в народі княжну називали Гориславою. У них народився син Ізяслав, але і він не став тією з’єднувальною ланкою, що примирила б батьків. Маючи ж сотні наложниць, Володимир нехтував дружиною, змушуючи її ще більше страждати. Рогніда задумала вбити чоло-віка. Однієї ночі, коли він спав у неї, вона здійняла ніж, але Володимир прокинувся і вхопив її за руку. Жінка чесно призналася, що не бажає життя у нелюбові, їй ятрить душу спомин про батька, убитого ним. Розлючений князь наказав їй убратися у святковий одяг, у той, в якому вступала до шлюбу, і на ліжку чекати його. Княгиня збагнула, що Володимир хоче стратити її. Вона дала малолітньому синові в руки меч і звеліла йому так зустрічати батька. Не сподіваючись побачити таке, князь відмовився від свого наміру і, зрештою, за порадою бояр, відправив Рогніду з сином на полоцьку батьківщину. Від Ізяслава розпочався рід полоцьких князів, які пізніше часто воювали з київськими князями, що пішли від іншого Володимирового сина — Ярослава. Усе це відбувалося уже після того, як після перемоги над Рогволдом Володимир подолав і Ярополка, що на той час сидів у Києві. Скориставшись його безтурботністю та підкупивши одного з князівських наближених Блуда, він намовив Ярополка виїхати до Родні, поблизу Канева. У Родні Ярополк потрапив у велику біду: через нестачу харчів там почався страшний голод. І хоч вірні слуги радили князеві просити допомоги у печенігів, Блуд переконав здатися на милість Володимиру. Володимир безжально розправився з братом. Варяги, які чатували при вході, взяли Ярополка на мечі, лиш тільки зачинилися за ним двері. Так потрапили під владу Володимира землі Ярополка, але він продовжував і далі збирати під своє володіння чужі території. Кордони держави значно розширилися. У підкорених князівствах він лишав намісниками своїх синів. Мав їх багато, бо славився своїм женолюбством. «Збирання» земель супроводжувалося страшною кров’ю. Жорстоким, навіть лютим, постає князь у першу половину свого князювання. Зміцнивши державу війнами, силою, страхом, він вирішив, що надалі основою для подальшого життя і розвитку виступатимуть не примусові чинники, а добра воля. Уже саме те, що землями правили його діти, багато в чому пояснює його політику. З цього часу започатковується династичне управління Київської держави. Тоді ж стався перелом і в душі Володимира. Зерна віри і благочестя, що прищеплювала своєму внукові княгиня Ольга, зрештою дали добрі сходи. Поступово у князя з’явився твердий намір долучитися до християнства, прийняти хрещення. Точна дата прийняття християнської віри, як, до речі, і року народження Володимира, невідома. Імовірним називається 988 рік. Нема одностайності і стосовно місця хрещення. Одні називають Київ, другі — Корсунь (Херсонес), а треті — місто Василів (теперішній Васильків). Незаперечно одне: Володимир прийняв християнство з Візантії, православне. Після хрещення одружується з грецькою царівною Анною. Ця подія обросла численними легендами. Задумавши охреститися, Володимир не дуже хотів, щоб це зробив грецький духівник. Він вирішив зайти з іншого боку: здобуває Корсунь, потім посилає до візантійського правителя Василя та його брата Костянтина послів, аби вони передали його бажання взяти за дружину їхню сестру Анну. В разі відмови обіцяв приступом узяти Царгород. Брати відповіли йому, що видати сестру за поганина вони не можуть, а коли Володимир прийме хрещення — з радістю вдовольнять його волю. Князь відповів згодою, і Анна вирушає до Корсуня. Однак Володимир раптово захворює на очі, втрачаючи зір. Царівна Анна настійно вмовляє його якнайшвидше здійснити святе таїнство, яке неодмінно принесе йому зцілення. «Якщо буде се правда — воістину велик Бог християнський», — мовив Володимир. І повелів готуватися до хрещення. І коли єпископ корсунський, охрестивши його, торкнувся рукою князя, він зразу прозрів. Вражений раптовим зціленням, Володимир сказав: «Тепер узнав я Бога істинного». Це диво бачили дружинники його, і багато з них також охрестилися. Обвінчавшись по тому з Анною, зібравши грецьких духівників, вирушає князь до Києва хрестити землю свою. Згодом, у православній християнській вірі, охрещує Володимир і свiй народ. Спочатку відбулося хрещення киян, що, згідно з літописним переказом, сталося на початку серпня 988 року. Літописець оповідає, що Володимир, повернувшись з кримського походу, зразу ж наказав понищити ідолів, скульптурні зображення поганських богів. Першими познімали їх біля княжого двору — одних порубали, інших попалили, а Перуна князь наказав прив’язати до кінського хвоста й тягти з гори до ріки. Люди ж мали йти і бити його палицями «на поруганнє», а потім вкинути його у Дніпро й не давати ніде пристати до берега. Після нищення ідолів киянам було наказано зібратися біля води. Люди збиралися, роздягалися і заходили у річку. Священики, стоячи на березі, читали хрещальні молитви. Так було охрещено усіх міських мешканців. Так відбувалося це і в інших місцевостях. В Україні християнство сприйнялося майже без спротиву, оскільки було вже добре відомим і вкорінювалося ще до князя Володимира. Проте на околицях великої держави язичництво чинило опір. Прийняття християнської православної віри для нашого народу було подією величезної ваги. Це було проривом у світ духовного оновлення й самодостатності. Ця подія відкрила доступ до християнської культури, письменства, традицій. Святий князь Володимир після прийняття хрещення (з ім’ям Василь), після свого духовного народження цілковито змінився. Він починає будівництво багатьох храмів. При церквах організовувалися школи, аби забезпечити молодому поколінню християнське виховання. Християнство відбилося на всьому народному побуті: несло пом’якшення в суспільні відносини, викорінювало багатожонство, змінювало сприйняття ролі жінки, переглядало погляди на рабство. Володимир розумів, що християнська віра служитиме об’єднанню держави, зміцнить політичні зв’язки. Державна церква, як це було в інших країнах, стане союзником і помічником політичної влади, своїм впливом підсилюватиме її вагу й значення. Християнський досвід робив з князем дивовижні зміни. Він став добрим, лагідним з усіма. Основну свою діяльність він тепер вбачав у благодійності: будував лікарні, притулки для старих і немічних, відпускав на волю рабів, звільняв від залежності боржників і невільників, дбав про хворих та бідних. З часом він навіть злочинців не хотів засуджувати до смертної кари, оскільки вважав те гріхом. Він був, за словами Київського митрополита Іларіона, «...одягом для нагих, поживою для голодних, прохолодою для спраглих, помічником для вдовиць, притулком для мандрівників, пристановищем для бездомних, захисником скривджених і збагачувачем убогих». Добра слава про святого князя поширювалася серед народу. Наприкінці свого життя він став найшанованішою особою в державі. Помер хреститель Київської Русі 15 липня 1015 року і був похований у збудованій ним 996 року Десятинній церкві. Своїм синам він передав у спадок одну з наймогутніших країн Європи.
 
Літописні оповіді змальовують період перед прийняттям християнства як час випробувань і вагань. До Володимира приходили ченці з різних країв, аби навернути могутнього князя у свою віру: болгари — на магометанську, хозари — на єврейську, німці — на католицьку, греки — на православну. Володимир розіслав своїх послів у ті краї, наказавши глибше й по-вніше дізнатися про особливості віри тамтешніх жителів. Усі посли поверталися і вихваляли грецьку віру. Одним з основних аргументів був і той, що сю віру прийняла Ольга, «що була наймудріша з усіх людей». Згадується й інший момент, що безсумнівно мав для Володимира не тільки просвітницьке, але й повчальне значення. У рік 983-й пішов Володимир на ятвягів і завоював землю їхню. Повернувшись до Києва, вирішив принести жертву кумирам своїм: метнути жереб на хлопця і дівчину, а на кого впаде — того зарізати. Кинули жереб, і випав він на гарного хлопця, сина одного при-йшлого з греків варяга, що сповідував християнську віру. Прийшли слуги по юнака і сказали батькові: «Упав жереб на сина твого, бо зволили боги його собі. Тож учинимо жертву богам». Варяг же відповів їм: «Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, ні п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один єсть. Йому служать греки і поклоняються, бо він сотворив небо, і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А ці боги що зробили? Вони самі зроблені є». І відмовився він давати сина свого. Розлючений такими словами, народ розніс помешкання варяга і двір його, а мужніх людей повбивали, бо не знали ще істинного вчення. Диявол радів цьому, не знаючи, що наближається погибель для нього. Скоро проженуть його з цих місць силою Чесного животворящого Хреста. Не відав він, що пророк сказав (про слова Господа): «І наречу не моїх людей людьми моїми».