Вовк Федір Кіндратович
(1847-1918), етнограф, антрополог і археолог  
Народився Федір Кіндратович Вовк 1847 року в селі Крячківцях Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив із старовинного козацького роду. Закінчив Ніжинську гімназію, вступив до Новоросійського (Одеського) університету, невдовзі перейшов у Київський університет ім. св. Володимира на природничий відділ. Вивчає хімію, ботаніку, зоологію, пізніше порівняльну анатомію, анатомічну антропологію. По закінченні університету стає членом Київської Громади, разом з М.Драгомановим, В.Антоновичем, Тадеєм Рильським, П.Чубинським, П.Житецьким бере участь в організації недільних шкіл, виданні літератури українською мовою, збиранні етнографічних матеріалів. У 1874—1876 роках працює помічником ревізора губернського секретаря і одночасно у Південно-західному відділі Росій-ського географічного товариства як його засновник і дійсний член. У 1874 році бере участь в організації та діяльності III Археологічного з’їзду. У 1875—1876 роках разом з В.Антоновичем працює в археологічній експедиції у Київській та Волинській губерніях. Активна діяльність громадівців викликала переслідування з боку царського уряду, багатьох громадівців було репресовано, заслано в різні кінці імперії. 1879 року Ф.Вовк змушений емігрувати за кордон, спершу в Болгарію, де досліджує етнографію автохтонного українського населення, а з 1887 року — у Париж, столицю тогочасної антропологічної школи. Студіює праці визначних вчених Манувріє, Топіара, Ерве, Амі, Летурно, які грунтуються на синтезі антропології, порівняльної етнографії та археології, працює у «Школі вищих досліджень», «Антропологічній школі», «Музеї історії природи» під керівництвом видатних природознавців Брока, Тейлора, Галлі. 1900 року за докторську дисертацію «Скелетні видозміни ступнів у приматів і в людських расах» одержав премію Російської Академії наук. У 1904—1906 роках на запрошення Наукового товариства ім. Т.Шевченка працює в експедиціях у Галичині, Буковині й Угорщині, друкується у французьких виданнях, знайомлячи Західну Європу з Україною. В січні 1906 року царський уряд дозволив вченому перебратися у Петербург, де він стає доцентом Петербурзького університету, читає курс анатомічної антропології, доісторичної археології та порівняльної етнографії, водночас створює український відділ експозиції Етнографічного розділу Російського музею у Петербурзі. 1908 року вчений стає членом Українського наукового товариства у Києві, здійснює сенсаційне відкриття пізньопалеолітичної стоянки біля села Мізин на Чернігівщині. З 1909 по 1911 рік здійснює ряд експедицій по Україні. Дослідження вченого опубліковані більш ніж у 200 наукових працях, серед яких найвідоміша «Український народ у його минулому і сучасному» (1916), у якій вчений на основі своїх досліджень дійшов висновку, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів. 1917 року після падіння Російської імперії Київський університет обрав Ф.Вовка професором географії та антропології й запросив до Києва. Повертаючись на батьківщину, у 1918 р. він раптово помер у білоруському місті Жлобино.
 
Федір Кіндратович Вовк належав до плеяди найяскравіших особистостей України кінця XIX — початку XX століття, в якій світилися імена Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Павла Чубинського, Івана Франка, Михайла Грушевського... Розбуджені до подвижницького наукового та літературного життя генієм Тараса Шевченка, вони кожен у своїй царині вписали яскраві сторінки в історію національної культури. Федір Вовк своїми дослідженнями розвінчував псевдонаукові теорії імперських істориків М.Погодіна, А.Соболевського, котрі лукаво доводили, що Україна — це усього лише «юг России», її окраїна, й заперечували саме існування українського народу, його мови, культури. У своїх численних працях з археології, антропології та етнографії вчений у ті часи переконливо довів, що українці — окремий, відмінний від інших слов’янських народів, антропологічний тип, що має цілком оригінальні етнографічні особливості. Завдяки низці його праць на українському матеріалі з порівняльної етнографії — нового в той час у Європі методу систематизації, класифікації та обробки етнографічних даних — українська етнографічна та археологічна науки піднялися на один рівень з найрозвиненішими європейськими народознавчими науками кінця XIX-початку XX століття. Відомо, що до появи праць Федора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, в якому переважало захоплення лінгвістикою та фольклором і нехтувався матеріальний побут та його пам’ятки, виявлені під час археологічних дослід-жень. Вчений, дотримуючись ідей і засад французької антропології, що мала провідну в той час природничу та антропологічну школу, переконливо доводив, що етнографія є галуззю антропології як передісторії. Світове визнання принесла вченому надзвичайно цікава й донині неперевершена праця вченого, побудована на широкому матеріалі світової порівняльної етнографії із залученням величезного кола джерел, — «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», яку було видано спершу в Болгарії, згодом у Парижі (1892). Перебуваючи тривалий час у вимушеній еміграції, Федір Вовк узяв на себе важку ношу популяризатора України та її культурних надбань: активно публікує в зарубіжних наукових виданнях численні розвідки, в яких знайомить Європу з нашою самобутньою культурою, етнографією і висвітлює її з точки зору західноєвропейської науки. Водночас він у численних статтях у російських та українських виданнях публікує український матеріал і вказує на його всеєвропейське значення, переконливо доводячи, що тільки тоді українська археологія та етнографія стануть на справді науковий грунт, коли українські вчені переконаються у її здобутках у Західній Європі й не будуть голослівно тішитися зі своєї самобутності. Федір Вовк мав на озброєнні найпередовіші методи у галузі антропології та етнографії, він був взірцем вченого, який поєднував практичну роботу під час розкопок в експедиціях з дослідженнями у науковій лабораторії. Як згадував його учень, археолог та культуролог Л.Чикаленко, його обурювали антинаукові «досліди», що їх проводили вчені з імператорської археологічної комісії, які «науку повернули в звичайне шукання скарбів, золота для прикраси Ермітажу, і до них часто звертався... словесне, і на наукових зборах, і друком, благаючи їх принаймні не нищити при своїх «дослідах» кістяків людських та звірячих, які можуть дати природознавству величезної ваги матеріал». Глибокі знання народного побуту, звичаїв, вірувань, історичного минулого України, подиву гідна освіченість вченого в різних галузях природничих наук знайшли відображення у першій на той час в українській науці грунтовній монографії «Український народ в його минулому та сучасному», виданій у Петрограді 1916 року. До неї увійшли дві праці — «Антропологічні особливості українського народу» та «Етнографічні особливості українського народу», які й донині є чи не найкапітальнішими дослідженнями про самобутню культуру українського народу. Федір Вовк працював також у галузі історії літератури, архітектури, мистецтва, публіцистики. Відо-мі його спеціальні праці про український орнамент та про українські дерев’яні церкви. Він також залишив помітний слід і як історик літератури, написавши працю «Т.Шевченко і його думки про громадське життя» (1879). У 1876 і 1878 роках він брав участь у виданні в Празі та Женеві «Кобзаря» Т.Шевченка, написав до женевського видання передмову, в якій виявив глибоке розуміння ролі Шевченка в національно-визвольній боротьбі українського народу, простежив його політичну біографію й дав аналіз його суспільно-політичних, соціально-економічних, історичних та етичних поглядів. Радянське шевченкознавство відкидало цю працю Ф.Вовка через заперечення ним «органічного зв’язку Т.Шевченка з революційною демократією». Спадщину вченого за радянського часу використовували усі антропологи та етнографи, проте її було вилучено з наукового обігу й заховано у «спецхранах» з тавром українського буржуазного націоналізму. Навіть портрет його восени 1972 року було знято з галереї визначних вчених у приміщенні секції суспільних наук Академії наук України. Нині ж, після тривалого замовчування, праці видатного вченого, його теорія, суть якої полягає в тому, що «український народ на всій території, що її він заселяє, являє собою одну етнографічну цілість, цілком виразно відокремлену з-поміж інших слов’янських народів», здобула право на своє друге життя і продовження у працях нової генерації українських археологів, етнографів та антропологів.
 
Федір Кіндратович Вовк, всіма своїми думками та почуттями в Україні перебуваючи, бере на себе важку місію — зв’язати українську науку з французькою і стає на довгі часи чи не єдиним містком, через який наукові думки Західної Європи доходять до нас і навпаки. Л.Чикаленко. 1917.
 
** З початком 70-х років XIX ст. зложилася у Києві громадка людей, українців, якій в історії нашого духовного розвою не легко підшукати пару. Переважно люди з немалими, деякі між ними з першорядними талантами, високоосвічені, оживлені найкращими ідеями свого часу... Головними верховодами тої громадки були В.Антонович і М.Драгоманов... А обік сих двох — цілий ряд інших, що тривкими знаками вписали свої імена в історію укр. науки і письменства: Житецький, Михальчук і Науменко — філологи, Русов, Вовк, Лисенко — ціла плеяда діячів, що при інших, щасливіших обставинах могли зробити дуже багато, та й так, серед дуже тяжких злигоднів, зробили немало... /**І.Франко. 1902.**/
 
** За XIX вік український народ дав велику низку славних дослідників наукових. І зараз українська наука може сміло ставати поруч із західною наукою. Я тут тільки нагадаю славні прізвища професорів: В.Антонович, Д.Багалій... О.Бодянський, Ф.Вовк, М.Грушевський, М.Драгоманов, І.Франко... Всі вони повели вперед рідну науку, придбали собі слави й Україні, і більшість з їх добре відома навіть у Європі. /**І.Огієнко. 1918.**/
 
** Федір Вовк один вартий цілого інституту етнографії — скільки він зробив за своє життя. /**І.Гончар. 1992.**/