ЗАВДАВАТИ УДАРУ , УДАР , ВІЗИТ , НАНОСИТИ ВІЗИТ , ШКОДА , НАНЕСТИ УДАР , НАНЕСТИ ШКОДУ , РОБИТИ ВІЗИТ
1. Робити візит чи наносити візит?
Візит українці завжди робили й роблять і ніколи не наносили і не наносять. Скопійований з російської вислів наносити візит узагалі звучить карикатурно. Як і модний нині наносити удар. Таку моду підживлює недостатнє знання молодим поколінням літературної мови, тобто, кажучи відверто, малограмотність, яку залишила нам у спадок мовна політика СРСР. Між тим багато наших словників не рекомендують звороту наносити удар, а фіксують завдавати удару, підтримуючи давню українську традицію використовувати дієслово завдавати із значенням “заподіювати”, “спричиняти”. До спілки з ним охоче пристають іменники: завдавати жалю (“Тепер мене покидаєш, серцю жалю завдаєш” – Словник Бориса Грінченка), завдавати жаху (“Щоб більше жаху їй завдать...” – Леонід Глібов), завдавати муки (“Не завдавай мені молодому смертельної муки” – нар. пісня), завдавати сорому (“Він ламає завіти... та завдає їй сорому перед людьми” – Михайло Коцюбинський), завдавати туги (“Не завдавай, чорнявая, моєму серцю туги” – нар. пісня
Інколи лексему завдавати поєднують також з іменниками, що мають позитивне забарвлення. “Слава та, я признаюсь, завдавала серцю втіхи” (Леся Українка).
2. Шкоду не наносять, а завдають
Сьогодні часто кажуть і пишуть: нанести шкоду, нанести удар. Але це помилка. Шкоду, сором, образу, смуток, жаль, удар тощо не наносять, а завдають. Читаємо в класиків: “Не завдавай ти мені сорому при чужих людях” (Іван Нечуй-Левицький); “Щоб більше жаху їй завдать, і щоб усяк боявся так робити, – у річці вражу щуку утопити” (Леонід Глібов).