ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
тип релігійної організації, що склався впродовж розвитку православного віровчення після поділу Рим. імперії (395) та оформився після розподілу Церков (1054) як засіб регламентації всередині релігійних спільнот та їх зв'язків зі світськими групами і організаціями. Поширилася гол. чином у Сх. Європі й на Бл. Сході. Основу віровчення П. Ц., сформульованого у Символі віри, прийнятому на Нікейському (325) і Константинопольському (381) Вселенських Соборах, складають Біблія та св. передання. Центр. місце в культі П. Ц. посідають 7 християнських таїнств, вел. значення надається святам, постам, обрядовості. Володіє розробленим канонічним правом. Розрізняють П. Ц. автокефальні (самостійні) та автономні, оскільки, на відміну від католицтва, православ'я не має єдиного духовного центру і єдиного глави (П. Ц. очолюють відповідно патріархи й митрополити).