Швейцер, Альберт
Швейцер, Альберт (1875, Кайзерсберг, Ельзас - 1965) - нім. філософ, теолог, теоретик філософії культури. Обдарований музикант (виступав з органними концертами), авторитетний знавець творчості Баха. Навчався в ун-ті Страсбурга. У 1905 р. прийняв рішення радикально змінити спосіб життя людини, що здобулася на успішну кар'єру, і цілковито присвятити своє життя служінню знедоленим і стражденним. Наслідком цього рішення стала тяжка й самовіддана праця лікаря й місіонера у Французькій Екваторіальній Африці. Соціально-філософські погляди Ш. характеризуються поєднанням теїстичного світогляду з натуралістичним розумінням сутності і призначення людського життя. За Ш., людина освоює світ не на основі його пізнання, а завдяки переживанню світу, трагічного за своєю суттю. Головна мета філософії - позбавити людину цього страждання, вказати шлях та засоби, які це забезпечують. У дусі ідей Шопенгауера Ш. вважав, що подолання страждань забезпечується вільним і усвідомленим волевиявленням особистості. Благоговіння перед життям - визначальний принцип філософії життя Ш. Таке ставлення людини не є суб'єктивістським проявом, воно природно притаманне мисленню і відповідно постулює безмежну відповідальність за все живе на Землі. III. наголошував на неподільному зв'язку розвитку духовного світу особистості і еволюції культури. Культура, за III., - втілення гуманістичної сутності людини. Критерієм розвитку культури є етика, якій Ш. надає універсального, космічного характеру. Носієм етичних цінностей вважав індивіда, а не суспільство, тому заперечував соціальну етику, мораль, а виправдовував пріоритет суспільства над окремим індивідом. Криза культури зумовлюється поглибленням невідповідності соціальної та індивідуальної етики. Констатуючи "духовний занепад людства", Ш. вважав його причиною відірваність культури від її природних джерел, підпорядкування технічним чинникам, владу соціальних інститутів, домінування інтересу "загального" над особистісним началом. Якщо суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деградація культури. Подолання духовної кризи, культурне відродження залежать від творчої активності особистості, яка здатна усвідомити універсальний космічний характер морального панування живого і водночас вбачає сенс свого існування у безперервному самовдосконаленні у відповідності з цим розумінням. Ісуса Христа вважав історичною постаттю; природу Бога також осмислював в етико-моральних термінах.

Основні твори: "Філософія культури". У 2 т. (1923); "Християнство і світові релігії" (1923); "Цивілізація й етика" (1923); "Шукання історичного Ісуса" (1926); "Індійська філософія" (1936).