Хорні, Карен
Хорні (Горні), Карен (1885, Гамбург - 1952) - нім. -амер. психолог, одна із засновників неофройдизму та феміністичної критики теорії Фройда. Становлення теоретичних поглядів X. охоплює кілька етапів. Перший (ранній) етап пов'язаний з науковими дослідженнями X. в руслі класичного психоаналізу та розробкою основ жіночої психології. Сюди відноситься її наукова діяльність в Берлінському психоаналітичному об'єднанні та Берлінському психоаналітичному ін-ті (од 1920 р.). Еміграція до США в 1932 р. на посаду другого директора Чиказького психоаналітичного ін-ту визначає поворотний пункт її життя і започатковує другий етап. Сприйнявши антропологічну концепцію культурного детермінізму, X. розробляє власну теорію і стає провідною представницею соціально-культурного напряму в психоаналізі. їй належить одна з найґрунтовніших концепцій невротичного конфлікту та психологічних захистів. Відхід X. від ортодоксального психоаналізу був причиною її виключення в 1941 р. із Американської психоаналітичної асоціації (у тому ж році вона створює і очолює альтернативну Асоціацію розвитку психоаналізу). Основні положення Фройда, піддані критиці X.: біологічний детермінізм; принциповий песимізм; терапевтичний скептицизм та маскулінний характер психоаналізу. Власну теорію розробляє у напрямах: обґрунтування визначальної ролі соціокультурних факторів у розвитку психічного; виявлення потенціалу розвитку особистості у сфері самореалізації, де, за X., можливі два сценарії - нормальний (коли реалізація задатків людини не вступає в конфлікт з соціальним оточенням) та невротичний (коли накопичення патологічних змін в характері індивіда призводить до самовідчуження та деперсоналізації); виявлення особливої ролі виховання у розвитку індивідуальної психіки; дослідження структури неврозів (формулювання нею онтологічної позиції "тут і тепер", котра означає, що в основі психологічної ситуації індивіда лежать не вроджені біологічні причини, а інтерперсональні події); розробки концепції ідеалізованого "Я" (визначення феномена власного образу як соціального конструкта, що суперечить самореалізації людини); обґрунтування провідної ролі концепту тривоги (дитяче почуття ізольованості та безпорадності у потенційно ворожому світі) у процесі формування захисних стратегій (три різних рухи - до, від та проти інших людей - спрямовані на подолання цієї тривоги), розкриття соціально-культурної обумовленості маскулінних психоаналітичних упереджень щодо жіночої психології. X. вважає, що принижене положення жінок випливає не із психологічного конфлікту, а з боротьби за владу між статями.

Основні твори: "Невротична особистість нашого часу" (1937); "Нові шляхи в психоаналізі" (1939); "Самоаналіз" (1942); "Наші внутрішні конфлікти" (1945); "Невроз та розвиток особистості" (1950); "Психологія жінки" (1967).