позитивізм
ПОЗИТИВІЗМ (від лат. positivus - позитивний) - філософська течія, яка стала домінантою європейської культури у друг. пол. XIX ст. В історичній еволюції П. вирізняють три етапи: класичний (Конт, Літтре, Тен, Ренан, Дж. Мілль, Спенсер та ін. ), емпіріокритицистський 0Млх, Авенаріус, Пірсон, Дюем та ін. ), неопозитивістський (Шлік, Карнап, Рейхенбах та ін. ). Основоположник П. Конт, якому належить також термін "П.'\ кинув радикальний виклик метафізичній традиції європейської культури і проголосив настання нової епохи - справді наукового (тобто позитивного) знання. Наука (як сфера позитивного знання) не потребує спекулятивного обґрунтування. Вона сама спроможна здійснити будь-які грандіозні теоретичні синтези знання, що здобувається засобами різноманітних спеціальних наукових дисциплін. Слово "філософія" на цьому етапі позитивісти зберігають лише за тією галуззю науки, яка культивує методи синтетичного об'єднання позитивного знання. На рубежі XIX - XX ст. П. переживає кризу, зумовлену науковою революцією, що охопила майже всі галузі природознавства. Наслідком цієї кризи було започаткування другого етапу П., на якому стратегічне завдання вбачається не у створенні всеосяжних "синтетичних" систем, що систематизують універсально-загальні висновки наук про природу, суспільство й мислення, а в розробці по-справжньому наукової теорії пізнання, з якою тепер ототожнюється емпіріокритицистська епістемологія. Третій етап еволюції П. (неопозитивізм) пов'язаний із діяльністю представників логічного П„ Віденського гуртка та аналітичної філософії. Однією з провідних тез цього періоду є проголошення філософії не наукою про реальність, а практикою аналізу штучних і природних мов. Головна мета такого аналізу вбачається в елімінації з науки усіх тих понять, міркувань, псевдопроблем, які не мають пізнавального сенсу. Відмовляючись від догм махістського біологізму та психологізму, неопозитивісти намагаються досягти цієї мети у процесі удосконалення апарату математичної логіки і побудови дедалі потужніших логічних моделей Ф. ілософія виправдовується лише тією мірою, якою вона прояснює деякі з розрізнень, що не були ясними до її втручання. Для неї нема й не може бути ні єдино істинного філософського методу, ні будь-яких нездоланних меж. Такого роду підходи і до філософії, і до науки створили підґрунтя для трансформації П. у постпозитивізм.В. Лук'янець