Костомаров, Микола Іванович
Костомаров, Микола Іванович (1817, с. Юрасівці Острогозького пов., нині Воронезької обл. - 1885) - укр. історик, письменник, етнограф, суспільно-політичний діяч. Навчався на історико-філологічному ф-ті Харківського ун-ту (1833 - 1836). Захистив магістерську дис. з історії (1844). У 1845 - 1847 рр. - один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 р. був арештований, рік перебував у Петропавлівській фортеці. У 1859 - 1862 рр. - екстраординарний проф. Петербузького ун-ту. У 1860 - 1885 рр. - член Археографічної комісії. У 1864 р. здобуває ступінь докт. рос. історії в Київському ун-ті. Чл.-кор. Петербурзької Академії наук (1874), почесний член Київського ун-ту (1884). В історичних дослідженнях та в історіософських міркуваннях К. спирався на праці Максимовича, Гердера, ІПеллінга, ісп. романтиків. На відміну від Максимовича, який робив наголос на емпіричній правді історії, К. посилив романтичні акценти, відшукуючи наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне й майбутнє укр. народу в єдине історичне ціле, надає подіям "розумного зв'язку і стрункого вигляду". Як історіософ, К. не стільки з'ясовував причинову залежність значущих подій, скільки прагнув до виявлення засад (включно з ірраціональними) буття та ментальності укр. людини. Цю настанову К. реалізував, поєднуючи романтичне світоосягнення з органічними для традицій укр. думки ідеями філософії, зокрема з постулюванням "найвищого вічного розуму", який керує долею усього людства. З іншого боку, романтичний пафос коригувався у К. раціоналістично-просвітницькими ідеями, спрямованими на утвердження духу толерантності та запобігання національному чванству. К. вважають засновником народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова історичного процесу, здійснюваного "живим народом". Саме у психології народу належить шукати пояснення історичних подій, особливостей побуту та духовного життя народу. Історіософські погляди К. еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, відстоювання окремішного вільнолюбивого духу укр. етносу та наголошування його особливої місії в колі слов'янських народів (кирило-мефодіївський період) до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницько-народницьких орієнтирів другого періоду і, зрештою, до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період життя. Однак світоглядними константами Κ.-мислителя залишалися: переконаність в окремішності історичного шляху укр. народу ("Полудневу Русь" К. пророчо бачив у майбутньому як "окрему державну цілісність"), в самобутності його вільнолюбивого духу, мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної рос. державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, національного порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і Козацької держав; ідея історичної тяглості укр. національної традиції та пафос згоди і любові - до людини і до Бога.

Основні твори: "Книги буття українського народу" (1846); "Дві руські народності" (1864)та ін.