Кістяківський, Богдан Олександрович
Кістяківський, Богдан Олександрович (1868, Київ - 1920) - укр. філософ, правознавець, публіцист. Дійсний член Української Академії наук (1919), декан юридичного ф-ту Київського ун-ту (1919). Вивчав історію під керівництвом Антоновича, соціологію та філософію - у Зіммеля та Віндельбанда. Вважав себе учнем Драгоманова, брав участь в укр. соціалістичному русі (т. зв. "драгоманівці"), діяч конституційно-демократичного рос. та укр. рухів. Головна філософська проблема - з'ясування загальних принципів створення системи наукових знань про суспільство. На початковому етапі своїх наукових студій виходив з розуміння суспільства як колективного цілого, тобто єдності "індивідностей" (індивідуальних буттів), яку називав генетичним поняттям, на відміну від метафізичних понять "духа" чи "необхідності"; вважав індивідуальність витоком суспільного розвитку. Надалі це уявлення зазнало коректив ("Соціальні науки і право", 1916): розвиток пояснюється як взаємодія суспільного та індивідуального начал, історична реальність визначається певною відповідністю між рівнем розвитку культури суспільства та окремих "індивідностей" (груп, класів, націй), а характер епохи - змістом суспільної свідомості, притаманним їй способом переживання ідей. Основою свідомої діяльності людини К. вважав принцип належнісного: у суспільстві, на відміну від природи, відбувається перетворення необхідного на належне завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку; сама ж необхідність здійснюється як індивідуальний збіг обставин, що визначається культурними цінностями - нормами (логічними, етичними та естетичними), що їх досліджує наукова філософія. Суб'єктом суспільної діяльності є культурна спільнота. Роль інтелектуалів полягає у тому, щоб надати "культурного вияву" тим цінностям, якими вони керуються. Протиставляв два стилі мислення - генетичний (критичний) та метафізичний. Перший ґрунтується на доповняльності методів, множинності, плюралізмі теоретичного пояснення, включає дослідження статистичних імовірностей. Обстоював ідею плюралізму і доповняльності теорій (зокрема у галузі правознавства), оцінював філософію як критику понять, що допомагає обмежити теоретичні узагальнення, подолати їх метафізичність і вияснити зміст тих логічних норм, якими керується дослідження.

Основні твори: "На захист науково-філософського ідеалізму" (1906); "Реальність об'єктивного права" (1910); " Раціональне та ірраціональне у праві" (1911); "Проблема і завдання соціально-наукового пізнання" (1912); "М.П. Драгоманов і питання про самостійну українську культуру" (1912); "Держава і особистість" (1916).