гедонізм
ГЕДОНІЗМ (від грецьк. ηδονή - задоволення) - напрям в етиці, згідно з яким критерієм моралі та принципом її пояснення є досягнення насолоди. Прагнення до насолоди тлумачиться як природна властивість людини, джерело й мета її вдосконалення. Засновник Г. - давньогрецьк. філософ Аристип з Кірени, який вважав, що добро і зло цілком можна звести до насолоди або страждання. Як учень Сократа, Аристип не абсолютизує безпосереднє чуттєве задоволення і в процесі його досягнення надає значної ваги чинникові раціонального самоконтролю. Тому людина не повинна перетворюватися на раба власного задоволення, а істинну насолоду у змозі отримати лише мудрець. У Епікура Г. поєднується з елементами евдемонізму. Основою задоволення як кінцевої мети людини постає свобода від тілесних страждань і душевних тривог. Епікур розрізняв пасивне (атараксія) та активне задоволення (радість). В епоху Середньовіччя Г. протиставлявся аскетизму. Увага до Г. відновлюється за доби Відродження, з поверненням інтересу до проблем земного призначення людини. В епоху Просвітництва засади Г. знайшли певний вияв у філософії Гоббса, Ламетрі, Гельвеція, згодом - в утилітаристських концепціях Бентама, Дж. Cm. Мілля. В XX ст. деякі ідеї Г. схвалювали Сантаяна, Шлік та ін. Згідно з фройдизмом, принцип насолоди є суттєвою підвалиною людської поведінки у дусі гедоністичної етики. Послідовна критика Г. через допущення т. зв. "натуралістичної помилки" (редукція добра та інших етичних категорій до певного класу "натуральних" об'єктів) була здійснена Муром. Філософи франкфуртської школи, зокрема, Маркузе, також припускалися висновків у дусі гедоністичної етики.